Події

Уже півроку ми робимо гарячі обіди для вуличних дітей в місті Кісуму, Кенія. Вести це служіння нам допомагає один місцевий хлопець на ім'я Задок. Він є студентом першого випуску нашої місіонерської школи «Transforming Africa». Він відповідальний за служіння вуличним дітям.

У Кенії понад 250 тисяч безпритульних, а в місті Кісуму – близько 10 000 дітей, що живуть на вулиці. Деякі з них – сироти, але більшість – це діти, що втекли з різних причин з дому.

Наше служіння зосереджено в бідних районах Кісуму, де мешкають безпритульні. З серпня 2016 роки ми годуємо вуличних дітей гарячими обідами і проводимо для них біблійні уроки. Наша мрія – розвивати це служіння і вивести його на рівень центру реабілітації вуличних дітей, де вони зможуть отримати гарячий обід, прийняти душ, попрати одяг, отримати медичну допомогу.

0.40

В один із днів роздачі обідів, нам вдалося близько поспілкуватися з одним з хлопців.

На місце збору ми приїхали на тук-тук (критий триколісний мотоцикл або моторолер, призначений для перевезення пасажирів або вантажу) і привезли з собою щойно зварений обід. Кілька хлопців вже чекали нас, і як тільки ми з'явилися, повільно потягнулися в нашу сторону. Побачивши мене, з настороженістю і в той же час з удаваною діловитістю, стали вітатися, питати як справи. Помітивши у кількох хлопців забавні сині капелюхи, явно роздані їм в якості реклами, я вирішила скористатися цим, як приводом завести невимушену бесіду:

Як тебе звати?

– Девід.

Який у тебе цікавий капелюх, тобі йде. Я дивлюся у твого друга такий самий, де ви їх взяли?

Хлопець бадьоро, але не зовсім чітко щось відповів, можливо, це була назва місця, де були роздобуті капелюхи, але це вже було не так важливо, - контакт відбувся!

Тим часом, підтягнулися інші підопічні Задока. Деякі хлопці були «під кайфом», деякі з пластиковими пляшками, які вони використовують, нюхаючи клей. Я не показувала виду, що звертаю на це увагу, але помічала всі дрібниці: хто під кайфом, а хто – просто веселий, хто в чому одягнений, у кого є взуття, а у кого немає, кому цікаво, що відбувається, а хто просто прийшов поїсти і піти.

Уолтер Отіено – не самий помітний хлопчисько і нічим не виділяється, на перший погляд, серед інших, але саме з ним я мала поговорити.

Коли ми почали розмову, Уолтер помітно нервував:

Уолтер, скільки тобі років?

– Чотирнадцять…

Як давно ти живеш на вулиці?

Хлопчик забарився:

– Рік з половиною...

Як ти потрапив на вулицю?

– Мої мама і тато померли від ВІЛ, а потім і тітка померла від нещасного випадку. Так я опинився на вулиці...

А в тебе є ще хтось із родичів?

– Так, ще є бабуся.

А де вона живе?

У Бусіі.

Це далеко від Кісуму? Чому ти живеш не з нею?

– Це недалеко, пару кілометрів від міста. Я жив з нею після смерті мами, але з нею жити було важко, і тепер я тут.

Хлопцеві явно не подобалися питання про бабусю і чому він не з нею.

А ти з нею бачишся? – ризикнула продовжити я.

– Іноді... – мляво пробурмотів Уолтер.

0.41

Я вирішила не продовжувати тему і перейшла до наступного питання:

Ти вчився в школі?

– Так, поки мама була жива і заробляла на моє навчання, я вчився і закінчив 8 класів. Я мрію навчатися далі, хочу закінчити школу! – з явним натхненням відповів Уолтер.

А які предмети тобі подобалися в школі?

– Найбільше любив історію і суахілі...

Здорово! Я теж люблю історію і за освітою вчитель історії.

Уолтер посміхнувся, а я продовжила:

Чим би ти хотів займатися в житті?

– Я хотів би бути вченим, фізиком.


Я трохи здивувалася такій різниці між улюбленими предметами і бажаним заняттям в житті.

Ти нюхаєш клей?

– Інколи так…

А де береш гроші на їжу і на клей?

– Я підмітаю в перукарні і мені платять за це.

Скільки платять?

– 30 шилінгів (це 0,3$).

Чому ти приходиш сюди?

– Побачити Задока і поїсти... – щиро відповів він. І мені так сподобалося, що спочатку він згадав Задока, а лише потім про їжу.

Ви з ним друзі?

– Так, Задок мій друг, – задоволеним голосом відповів Уолтер. Розуміючи, що він зараз максимально щирий і відкритий, я вирішила поставити одне з головних питань, яке мене цікавило.


Волтер, а що ти думаєш про Бога? Тільки чесно, ти віриш, що Він є і чи Він цікавиться тобою, як думаєш?

– Я думаю, Він, звичайно, є. Бог може зробити все, що захоче. І я знаю, що Він мені часто допомагає.

Я теж так думаю і дуже рада, що Бог тобі допомагає. Спасибі за відповіді, мені було дуже цікаво з тобою поговорити.

Уолтер посміхнувся і, розуміючи, що наша зустріч закінчується, квапливо запитав:

А ви допоможете мені знову піти в школу і закінчити навчання? Я дуже хочу отримати освіту!

Я трохи зніяковіла, оскільки не знала, що відповісти. Помітно було, що хлопець хапається за надану можливість. Він дійсно мріє, – про школу, про те, що його життя налагодиться і він більше не буде жити на вулиці. Я не стала його обманювати, тому сказала, що не можу цього обіцяти, можу лише сказати, що напишу історію і, можливо, Бог покладе комусь на серце допомогти йому. Він посміхнувся, в його очах горіла надія. Ми обнялися на прощання і він пішов...

0.42

Пізніше я дізналася ще деякі подробиці про нього. Уолтер, на відміну від багатьох хлопців, рідко нюхає клей і ніколи не приходив до нас «під кайфом». Він один з перших, хто став ходити на наші зустрічі і практично ніколи не пропускає їх. Завжди доброзичливий і готовий допомогти в організації обіду... У цього хлопчини задатки лідера і багато хлопців прислухаються до нього!

imgonline com ua Resize XimQJqf1yud

У житті вуличних хлопців один день схожий на інший, як природа Кенії, де немає пір року і сильного перепаду температури. В основному, безпритульні Кісуму не сподіваються на зміни в житті і особливо не замислюються про своє майбутнє, вважаючи за краще тікати в одурманену клеєм реальність. Але є і ті, хто вірить і мріє про зміни, але, на жаль, не знаходить в собі сил і можливостей реалізувати їх, піти проти течії. Тому ми тут, щоб мотивувати хлопців зайняти активну позицію у виборі власної долі; допомогти їм не тільки словом, а й ділом.

Галина Бальдэ